Липовий присмак медального золота За результатами 2011/2012 навчального року в Україні майже 23 тисячі учорашніх учнів отримали золоті та срібні медалі за успіхи у навчанні
В українських школах закінчився черговий навчальний рік. Через безоглядність керманичів вітчизняної освіти цьогорічні випускники змушені були працювати як стахановці: упродовж останнього навчального року подужали програми двох років навчання; поспіхом відбули свято останнього дзвоника та підсумкову атестацію і, не встигнувши відіспатися після випускних, помчали на зовнішнє оцінювання.
Водночас на ниві української школи пожинали рясний врожай. Врожай золотих і срібних медалей. Згідно з даними, що надійшли до Центру тестових технологій і моніторингу якості освіти із обласних органів управління освітою, за результатами 2011/2012 навчального року в Україні майже 23 тисячі учорашніх учнів отримали золоті та срібні медалі за успіхи у навчанні. Інакше кажучи, з медаллю — кожен десятий-одинадцятий випускник, а у деяких областях навіть кожен восьмий, а то й сьомий. Зостається лише привітати освітян з цим своєрідним «урожаєм». Однак чи ж справді є підстави для вітань?
Кожна людина, так чи інакше пов’язана з українською школою, знає про її проблеми. Хронічне недофінансування, мізерна заробітна платня педагогів, постійні проблеми з підручниками, застаріла матеріальна база, вічне збирання батьківських коштів, нескінченні реформи та збільшення навантаження на учнів… І за всіх цих негараздів за останні два роки кількість випускників шкіл, які отримали відзнаки за результатами навчання, збільшилася майже вдвічі. Водночас чи не кожен, хто має хоча б найменший стосунок до «медального урожаю», розуміє, що переважна більшість золотих і срібних відзнак — липові.
Про це красномовно свідчать цифри. Якщо порівняти цьогорічну кількість медалістів із відповідним показником за 2008/2009 навчальний рік, то бачимо, що відмінників нині удвічі більше. Гадаєте, старшокласники почали краще вчитися? Чи, можливо, «освітні реформи», про які так настирливо товкмачать нам упродовж останніх двох років, принесли результати?
Далебі, шкатулка відкривається дуже просто. У 2010 році Міністерство освіти і науки запровадило порядок, за яким під час вступу до вищих навчальних закладів почав ураховуватися середній бал атестату про загальну середню освіту. І, якщо новоспечений випускник має медаль, то зрозуміло, що оцінки в його атестаті — щонайкращі. Відповідно, й середній бал, який необхідно надати приймальній комісії університету, буде високим. А тому такий абітурієнт матиме переваги перед тими, хто медалі не здобув. Дарма, що ні золота, ні срібна медаль в українських умовах давно не є показниками реального рівня знань та ставлення до навчання більшості молодих людей, які їх отримують. Це підтвердилося на торішньому зовнішньому незалежному оцінюванні, коли чи не кожний другий медаленосець отримав за тестування менше 160 балів. Гадаємо, чимало можуть розповісти про «успіхи» учорашніх медалістів й викладачі вищих навчальних закладів.
Проаналізувавши ситуацію, можна зробити ще кілька «відкриттів», які, на жаль, підтверджують липовий присмак медального золота. Зокрема, найбільш стрімко зростає кількість медалістів у регіонах, де переважає міське населення. Дехто вирішить, що зумовлено це низьким рівнем сільської освіти. Насправді ж результати зовнішнього оцінювання упродовж останніх п’яти років демонструють загалом доволі незначну відмінність між рівнем знань учнів сільських та міських шкіл, особливо з предметів гуманітарного циклу. А отже, спрацьовують інші чинники: батьківський та учительський. Відома річ, що в багатьох школах ще на початку останнього, вирішального, навчального року батьки випускників (власне кажучи, нерідко й за потурання окремих вчителів) розробляють цілі схеми, як заробити потрібні оцінки. Не гребують нічим: від банальних конвертів із грішми прискіпливим педагогам до переведення свого чада у «слабшу» школу, на фоні учнів якої майбутній липовий медаліст відразу «виривається вперед». А якщо поєднати обидва методи, «золото», можна сказати, неминуче.
Цікавим є також співвідношення тих, хто отримав золоті та срібні медалі. Як правило, золоті медалі (і це спостерігається практично у всіх регіонах) отримують утричі, або й учетверо більше дітей, ніж срібні. Логічно пояснити таку невідповідність складно, адже золотою медаллю, вважається, нагороджують випускників за «високі досягнення у навчанні», тоді як срібною за просто «досягнення». Що ж це за планка така, що її легше максимально перевищити, ніж просто «дострибнути»? А якщо срібна медаль дається просто за «досягнення у навчанні», то як охарактеризувати результати інших випускників? Вочевидь — «жодних досягнень». Недарма в соціальних мережах, де активно спілкуються старшокласники, «високі досягнення» нерозривно пов’язують із високою ціною, яку треба за них заплатити.
До речі, у школі часів СРСР, звідки до нас і перейшла практика нагородження медалями, ситуація була зовсім іншою. Так, кількість нагороджених золотими та срібними медалями після закінчення загальноосвітніх навчальних закладів становила від 1 до 1,8% від загальної кількості випускників. А у 1975 році, коли із загальної кількості медалістів лише 47% під час вступних іспитів до вищих навчальних закладів підтвердили свої високі оцінки, в освітянських колах спалахнув грандіозний скандал… В незалежній Україні інформацію про те, як вступають до університетів медалісти, знайти неможливо. Чиновництву дуже невигідно її оприлюднювати. Адже тоді липовий присмак шкільного срібла та золота стане ще більш відчутним.
У суспільстві вже також змирилися, що шкільна медаль — це своєрідна іграшка для дорослих: батьків, окремих педагогів, освітянських інспекторів і начальників. Першим ця іграшка потрібна, аби влаштувати своє дитя до престижного університету та задовольнити власні амбіції, а решті — щоб покращити імідж школи, отримати гарні відгуки від начальства і, можливо, вибити собі непогану доплату до мізерної зарплатні. І мало кого цікавить, що разом із медалістами до вузів намагатиметься пробитися велика кількість не менш талановитих і здібних їхніх ровесників, які через різні обставини медаль не отримали. І тому змагатися за реалізацію свого конституційного права на доступ до вищої освіти змушені в нерівних умовах. Одна справа, якщо дитина й справді навчалася старанно. А якщо отримання медалі залежало виключно від батьків, від товщини їхнього гаманця й уміння домовлятися? От і хотілося б за результатами дворічного «реформування» цієї сторони освіти запитати його ініціаторів: а ви відчуваєте липовий присмак нинішніх шкільних медалей?
У 1945 році, коли в СРСР уперше відбулося нагородження випускників шкіл медалями, ці нагороди виготовлялися із золота 583-ї та срібла 925-ї проб. У незалежній Україні медалі виготовляються із томпаку (монетної бронзи) та нейзільберу. Але турбує не зниження грошової вартості медалей. Непокоїть те, що вони стали розмінною монетою в корупційних ігрищах ряду освітян та багатьох освітніх чиновників. То ж чи варто ставити в залежність від символу, який давно втратив цінність і має липовий присмак, долі тих, хто лише розпочинає самостійне життя?
