Село Хотинівка розташоване в 35 км від райцентру і залізничної станції Носівка. Воно є майже найвіддаленішим населеним пунктом району. Найближчим промисловим , торговим і культурним центром є місто Ніжин. З трьох сторін – півночі, півдня і сходу на віддалі 2-3 км село оточене листяними та хвойними лісами. З півночі місцевість болотиста низька, тут розташовані листяні ліси та луки. Переважають дерева: дуб, вільха, береза, ясен,клен та інші. На схід та південний захід від села лежать орні землі, що являють собою бідні піщані та солончакові грунти, на одну третю частину засаджені хвойними лісами –сосною. Сусідами села є: на заході - село Лихачів , на півночі – Переходівка , на північному сході – Стодоли, на сході – Кукшин , на півдні – Плоске. Раніше землі, що прилягали до села Хотинівки , були заболочені і покриті лісами. Зараз болота осушені, звільнені від чагарників і являють собою луки, де ростуть сіяні трави. Село Хотинівка виникло приблизно у другій половині XVI століття. За переказами можна судити, що виникло воно пізніше других сіл,розташованих поблизу нього, тому поселялись ті, кому не було кращих земель і взагалі ті, хто хотів. Від цього слова й пішла назва села – Хотинівка .
В енциклопедичному словнику Чернігівщини зазначається, що село належало Чернігівському Борисоглібському монастирю. Але нові дослідження показали, що після Деулінського договору 1618 року, коли Чернігівщина підпала під владу Польщі, землі села опинилися в руках монахів-домініканців. Православне населення Хотинівки піддавалося національному і релігійному гніту з боку поляків-католиків. Після визволення Чернігівщини Б.Хмельницьким за умовами Зборівського мирного договору 1649 року, Чернігівщина ввійшла до складу Війська Запоріжського. Борисоглібський монастир знову став православним і село стало належати монастирю. Цей факт підтверджує митрополит Тобольський Антоній(Стаховський),який з 1695 року обіймав посаду намісника Чернігівського Борисоглібського монастиря, а з 1713 року був архієпископом Чернігівським і Новгород-Сіверським. В своєму листі до Чернігівської полкової канцелярії він пише: «Мрини из млинами на Острі реці из приселками з Хотіновкою, Лихачевом, Галчином и проч. по доминиканах же досталися».[1] У 1654-1781р.р. Хотинівка входила до складу Олишівської сотні Ніжинського полку. В селі проживали козаки і селяни . Займалися вони землеробством, скотарством , збирали в лісі хмиз для опалення житла , ягоди ,гриби . В селі були розвинуті і промисли : чоловіки плели з лози корзини, а жінки займалися вечорами вишивками . Але особливого розвитку набув промисел з виготовлення коліс . В документі «Кустарные промыслы Черниговской губернии» зазначається , що «в с. Хотиновка Мрынской волости колёсный промысел получил найбольшее развитие: кустарных дворов- 23, кустарей-23 в чистой форме». Особиста залежність селян, юридично оформлена російським самодержавством, спричинила появу цілого стану – кріпаків . Прикріплені до землі , а значить і до її господаря, селяни терпіли знущання над ними збоку поміщика Шмаровського , якому в селі належало 72 кріпосних душ. Поміщик вважав селян живим реманентом і міг зробити з ними все, що заманеться: обміняти ,покарати, продати іншим землевласникам , особливо тих, які виражали непокору . У «Ревизской сказке поміщика Шрамченко за 1834год» (додаток №2, стор.2) вказується на те, що Сергій Антинов Поплавець засланий в Сибір в1828р., а його брат Лук’ян проданий 1821р. чиновнику Фоменку. Кріпаки рекрутувалися до армії за розкладкою на кожне село. Проте поміщик міг віддати будь –якого селянина в солдати за найменшу провину . Аналізуючи «Ревизскую сказку», можна зробити висновок , що тяжка праця в цього поміщика приводила до високої смертності кріпаків .
Особливих подій в селі в період реформи 1861 р. не відбулось. Звичайним явищем було те, що поміщику дістались кращі, більш родючі землі близько біля села, а селянам – малородючі піщані на віддалі 3-4 км від села. Всіх угідь було 3300га, з яких місцевий поміщик Якимах мав 300га, трохи більше 500га – належали купцям, біля1000 га 280 бідняцьким та середняцьким господарствам – решта, понад 1000га, були громадськими землями. Хвилі революції 1905-1907 р. докотились і до села Хотинівка. Селяни відмовилися сплачувати поміщику борги; але поміщик був лібералом і це питання було врегульовано мирним шляхом, без сутичок. Ішов процес накопичення землі заможними селянами . Вони могли як скуповувати , так і продавати частину землі. Підтвердженням є «Запродажний акт » від 30 грудня 1911 р. Вакуліка Михайла. ( додаток №3). Першим вісником Великої Жовтневої революції був місцевий селянин Грищенко П.Г., який довгий час до революції ходив по заробітках. Він же був і першим головою революційного комітету села, а потім часто перебував на чолі органів радянської влади в селі. У 1918 році була поділена поміщицька земля. Наділяли селян землею в середньому по 8 десятин. Далі відбулася насильницька колективізація в селі Хотинівка. Після ліквідації «Комітету незалежних селян» розгорнулася робота по створенню колгоспу. І вже весною 1930 р. був організований колгосп «Червоний Пахар». В основному спочатку заяви в колгосп подали найбідніші, яким нічого було втрачати. Поступово примушували вступати в колгосп і більш заможних селян. Частина жителів села вирішила створити другий колгосп. Так в 1932р. виникла ще одна сільськогосподарська артіль «Пролетар», пізніше перейменований в колгосп ім. Горького. Формування колгоспів відбувалося в умовах гострих протиріч між колгоспниками і доходило навіть до бійок. Це був дуже болісний процес. Введення командно-адміністративних методів в управлінні економікою скасувало ініціативу колгоспників, згубно позначалося на результатах їх господарської діяльності. Майже всю продукцію, що вони виробляли, за безцінь забирала держава. Доходи колгоспів і колгоспників були мізерними. За таких обставин селяни, які ще залишились одноосібниками, не бажали вступали до колгоспу. Проти них застосувались репресивні заходи. Спочатку доводились надмірно високі завдання по здачі державі сільськогосподарської продукції. Селяни старалися їх виконати, щоб потім почувати себе «вільними». Але після виконання їм доводили нову «розверстку». І так тривало доти, поки не відбирали все продовольство. Якщо одноосібник і після цього не подавав заяву на вступ до колгоспу, його «розкуркулювали», хоч серед них вже на той час в селі не було жодного справді заможного. Усі вони відносились до категорії середняцьких і навіть бідняцьких. 1932-1933рр- найчорніший час в історії села, час голодомору . Очевидці тих подій всі як один стверджують ,що від голоду в селі померло десь до 50 чоловік, а то і більше .
В часи фашистської окупації більша частина жителів боролась на фронтах. Частина,в основному молодь ,пішла в партизанські загони,інші допомагали партизанам матеріально .Окуповане село 11 вересня 1941 року . Визволено 17 вересня 1943 року. Населений пункт не був місцем боїв . Німецькі окупанти чинили звірства над населенням. Сім чоловік було взято в ніжинську німецьку комендатуру і страчені, а саме: Бруй М.Я., Назаренко Д. М., Гойда Василь , Хоменко Григорій В., Картун Левко Гр., Кривець Василина . На каторжні роботи до Німеччини була взята вчителька Бруй Лукерія М. За бойові заслуги у Великій Вітчизняній війні нагороджені уродженці нашого села : Онищик П .І., Закаврашний П. Ю. і інші . За визволення Батьківщини загинуло 187 воїнів . Кожного року 17 вересня і 9 травня учні нашої школи покладають квіти до обеліску Слави .
Після закінчення війни колгоспники приступили до відбудови господарства. В 1951році 2 колгоспи, що були в селі, об’єднались в один колгосп ім.. О.М.Горького. По колгоспу налічувалося 3479га землі,сіножатей 667,6 га, лісів 373 га, садів 37,8 га. Урожайність зернових 1963 р. становила 11,5 ц з га, льону волокна – 124,5 ц, льону зерна – 4,5 ц, картоплі – 112,5 ц. Грошові прибутки колгоспу 1962 р. становили182700крб., 1967 р. – 203800крб.
В давнину в північній частині села протікала річка Молофа (Молоква) протяжністю 29,4 км , яка впадала в річку Остер. Тоді вона була повноводною і судноплавною. Жителі навколишніх сіл плавали по ній на човнах, торгували. Зараз ця річка висохла і наповнюється водою тільки під час сильних дощів.
1961 р. була побудована автострата Москва-Київ за 4 км від села. Це значно покращило зв'язок з обласним центром Черніговом і столицею України Києвом.
В 1931 р. з’явився перший трактор в селі. Першими трактористами були Голік Герасим Григорович, Чернецький Іван , а першою жінкою-трактористкою була Тонконог Агафія, а першою жінкою- шофером була Горбатенко Анастасія.
З 1978 року почалась газифікація села. І зараз всі будинки опалюються природним газом. Поряд з ростом добробуту колгоспу зростала і культура села.
В селі функціонує неповна середня школа І-ІІ ступенів, в якій навчається станом на 2012 рік 32 учні. Перше шкільне приміщення було побудоване 1879р. і відкрита церковно-приходська школа, яка була прийнята Земством 1883р.. 1895 р. було побудоване нове приміщення Однокласного народного училища, в якому навчалося 67 учнів в трьох групах, із них 61 хлопчик і 6 дівчаток. Ця школа була побудована на околиці села поблизу кладовища. Тяжке життя не давало змоги селянам віддавати до школи дівчаток, вони мали допомагати батькам вести господарство. В школі викладались такі предмети: закон Божий, російська мова, слов’янське читання, арифметика і письмо. Навчання велося російською мовою. Закону Божому навчав священик Микола Степанович Супряжський(з 1883 року), а всі інші предмети – вчителька Олександра Миколаївна Спиридонова. З 1911року школою опікувався поміщик Віталій Михайлович Якимах. Він виділяв кошти на господарські потреби.
4 серпня 1991р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України, а 1 грудня 1991 р. відбувся референдум, який підтвердив прагнення народу України створити незалежну державу. Дуже важкими виявилися перші роки української незалежності . Розладналося господарство країни. Не обминули ці важкі випробування і наше село.
В 1991 році колгосп ім. Горького був реорганізований в КСП ім. Горького, а в 2000р. - в ЗАТ «Хотинівка», в 2004 р. – в ЗАТ агрофірму «Воздвиженське». Але це не допомогло. Повністю занепало тваринництво, багато сільськогосподарських угідь не обробляється, техніка знаходиться в жалюгідному стані.
Приватизація землі теж не дала відчутних результатів. Занепадає і культурне життя в селі,Будинок культури не опалюється. Виникло безробіття. Майже вся молодь виїхала в Київ і в інші міста в пошуках заробітку . Загальний спад виробництва призвів до зниження життєвого рівня населення. Складна екологічна ситуація, яка виникла в зв’язку з аварією на ЧАЕС ще більше підсилила і без того складне становище селян.
Як і в кожній місцевості , в нашому селі існують свої звичаї і обряди, повір’я легенди і приказки .Один із них про криницю. Ці події відбувалися так давно,що не залишилося навіть тих свідків,які чули все це від своїх бабусь. Був жаркий літній день. Пастухи пасли череду. На узліссі, в низині бив невеличкий струмок. Коли один із пастухів підійшов до нього , то побачив у воді ікону Божої Матері. Він покликав свого товариша. Вони взяли ікону і віднесли до батюшки. На місці з’явлення ікони викопали криницю і поряд побудували каплички. Кожного року в цей день, на десяту п’ятницю від Воскресіння Христового ( в народі кажуть «на Десятуху»)на цьому місці правили Службу Божу. Згодом навіть ярмарки тут відбувалися. Люди з навколишніх сіл з’їжджалися, торгували, пісні співали, готували мирські обіди. Так тривало до революції. Навіть після 1917р. ще декілька років люди не забували традиції своїх предків. В кінці 20-х років радянська влада почала боротьбу з релігійними віруваннями і традиціями. Капличку зруйнували, а криницю закидали колодами від зруйнованої будівлі. Але не так легко вбити народні традиції. Люди продовжували відвідувати це місце, яке називали святим. Правда, вже без церковної служби. А тим часом наближався чорний 1933р. Розкуркулений Прохоренко Микола повертався з Хотинівки , де намагався знайти хоч трохи їжі, вирішив зайти до родичів, в село Стодоли. Зупинився біля криниці відпочити чи води напитись (хто знає?) та й помер там. Знайшли його пастухи на другий чи на третій день. Жителі с. Стодоли вирішили його там і поховати . А коли син покійного Іван хотів через кілька десятків років переховати прах свого батька на кладовище , старожили села йому не дозволили це зробити , бо вірили, що людина померла у святому місці і повинна там і лежати. Іван та його небіж Микола Мармоленко (внук покійного , син дочки ) обновили могилку, поставили хрест. На початку 70-х років минулого століття занедбана криниця нагадала про себе. У священика с. Кукшин дуже хворіла мати, не могла ходити. Одна старенька бабуся порадила йому піти до криниці, взяти води і витерти хворій ноги. Батюшка так і зробив. На другий день його мати змогла пройти кілька кроків, а через день стала ходити. Сталося це знову ж на Десятуху. Прихожани с. Кукшин на чолі з батюшкою на другий день приїхали до криниці, трохи прибрали там і відправили службу. А через деякий час всім селом придбали цементні труби і оновили криницю. Тобто, тепер це колодязь, але звична назва так і залишилася. Знову біля криниці, як і багато років тому, почали збиратися люди. На ярмарок приїздили уже з сусідніх районів. Батюшка навіть воду возив на дослідження. Кажуть люди, що підтвердили цілющість води. Хотів він і капличку відбудувати, розпитував про легенду у старих людей, та не зміг завершити початого – його перевели в іншу парафію, а церкву закрили на кілька років. А святкували Десятуху майже до кінця 80-х років, поки не трапився прикрий інцидент – бійка між молоддю трьох сіл: Стоділ, Кукшином, Хотинівки. Кілька років заборонялося святкування владою, потім почалася перебудова, розвал країни. Кожен виживав як міг, не до свят було. Та і церкви були закриті. Молодь не знала традицій своїх бабусь, а старенькі вже не в змозі самостійно добратися до криниці. До речі, вона знаходиться далеко від села, майже під Стодолами, що розташовані за кілька кілометрів від Хотинівки. Одного разу голова правління ЗАТ «Воздвиженське» Голодний С .М. об’їжджав угіддя агрофірми і побачив, як два чоловіки працювали біля криниці. Він їм допоміг. А криницю чистили Науменко Василь Тимофійович(майже 80р.) та Прохоренко Володимир Васильович (1948р. н.) жителі с. Стодоли. Кажуть, що в храмі обновилася ікона Парасковії. Саме її витягли(за переказами) з води два пастухи майже 200 років тому. Можливо, це добрий знак. Адже зараз ми поверталися до своїх витоків, до чистих джерел душі.
Але за роки незалежності в селі відбулись і позитивні зрушення. За ці роки було побудовано водогін , зараз їм користується майже половина села. Станом на 2011 рік в селі проживає 625 жителів, налічується 403 двори . Природний приріст населення від’ємний,тому що померло за цей рік 21 чоловік, а народилося 5 немовлят. В селі є архітектурна пам’ятка XIX ст. - Хрестовоздвиженська церква, дерев’яна споруда класичного стилю. В енциклопедичному словнику Чернігівщини зазначається, що вона споруджена 1878 році. Але дослідження показали, що церква була побудована раніше. Знайдена церковна книга, яка була передана Чернігівською єпархією місцевій церкві в 1859 році , що свідчить про побудову церкви значно раніше зазначеного в словнику року(приблизно в1837 році). На даху церкви 2011 році встановлено купол вагою 1800 кілограмів коштами жителів села. Особливо великий грошовий внесок зробив місцевий підприємець Голодний С. М. До Хотинівского приходу в давнину належало село Переходівка Ніжинського району, яке знаходиться за три кілометри від Хотинівки. В середині XIX століття жителями села були зібрані кошти в сумі 1900 крб. і покладені в Державний банк на спорудження кам’яної будівлі церкви. Але з невідомих причин церква так і не була побудована (документ №3).
